Це наш біль…
Біль… Кров… Лихо… Смерть… Це те, що залишає по собі слово «голодомор» в людській душі.. Це страшно. Це боляче до самих кісток. Але це те, про що потрібно пам’ятати і не уникати.
На жаль, чи не кожна українська родина має свою трагічну історію у цьому жахливому, загальнонаціональному спогаді. І тому щорічно, в останню суботу листопада, запалюються свічки в оселях на знак пам’яті й скорботи за мільйонами загиблих.
Що повиннізнати про голодомор-геноцидсьогоднішня молодь, школярі?Чи розуміють вони суть цих страшних слів? Що думають про злочин проти людства, проти їхніх прабабусь та прадідусів з Київщини, Полтавщини, Харківщини, Житомирщини…? Чи можуть вони уявити, що великі українські села в 30-х роках минулого століття перетворювалися на пустелі, що земля, яка славилася у світі своїм родючим чорноземом, врожаї якої годували всі республіки Радянського Союзу, – стогнала від наруги над власним народом, який гинув тисячами.
25 листопада в НВК « ЗОШ І- ІІІ ступенів№3- ліцей» відбулися заходи з нагоди роковин Голодомору: виховні години, тематичні виставки, перегляд документальної хроніки, усний журнал для молодших школярів «Криваве клеймо 33» та вечір – реквієм «Горить свіча, і пам’яті душа жива», який підготували учні 6-Д класу разом з класним керівником Голубенко І.Р. Школярі ознайомили присутніх з історичними довідками, свідченнями очевидців та продекламували вірші про страшні роки лихоліття. Цифри на екрані промовисто говорили про масштаби трагедії, яку здоровому глузду важко осягнути: близько 10 мільйонів людей просто щезли з лиця землі, ніби й не народжувалися, не росли, не кохали, не плакали, не сміялися, не жили…
Перед нами, дорослими, стоїть завдання не лише розповісти про причини і наслідки геноциду проти нашого народу, а й з’ясувати його місце в сучасній історії. Не лише українській. Не можна закривати очі! Не можна забувати! Це наш біль, наша скорбота…Врешті – решт ми маємо донести до молоді, що це наша історія, наша правда, наш шлях, яким довелося пройти.