Біль «чужої» війни

  

     У народну пам'ять врізалася неоголошена афганська війна, відгомін якої ми відчуваємо й досі. Вона чорним смерчем пронеслася над просторами України. зачепила переважно родини робітників і селян, які віддали своїх, часто єдиних, синів до армії, не відаючи, через яке пекло їм доведеться пройти.
За майже 10 років бойових дій, як тоді казали, «за річкою», аби зайвий раз не згадувати слово «Афганістан», на цвинтарях України з'явилося понад три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.

     Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох– загиблих не повернути. Афганська війна героїчна і трагічна водночас, вона тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. Ніким і нікому не оголошена, вона потребує глибокого осмислення. Немає такого комп'ютера, який би дав змогу, щоб водночас здобути всі її уроки, політичні й військові, які необхідні для долі суспільства: що було? як було? і чи правильно було?
17 лютого 2016 року в приміщенні актової зали НВК « ЗОШ І- ІІІ ступенів №3 – ліцей» відбулася зустріч учнів із ветеранами війни Афганістану, приурочена до річниці виводу радянських військ із території Демократичної Республіки Афганістан.
     Про цю несправедливу війну з боку Радянського Союзу сучасне покоління майже нічого не знає. Звичайно, це не їхня вина, бо за шкільною програмою курсу історії у навчальних закладах цього не вивчають. Тому члени учнівського самоврядування школи вирішили ознайомити присутніх із презентацією «Ти - вічний біль, Афганістан! » Зі сцени читалися хвилюючі вірші про війну, страх, солдатську юність, а на екрані миготіли кадри чорно-білої хроніки, лунали пісні, які увірвалися в мирне життя фронтовим вітром.
     Перед учнями навчального закладу виступили учасники бойових дій, члени Обухівської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану: Барандич Анатолій Петрович, Коваленко Василь Іванович, Бударний Юрій Григорович. Гості розповіли школярам про свої військові будні, в яких було все: і кров, і сльози, і справжня дружба, і товариська підтримка; про те , що молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, а свято вірили, що виконують інтернаціональний обов'язок. Не стримуючи хвилювання, ці сивочубі колишні солдати прагнули донести до молодих людей всі страхіття війни, біль родин, які втратили своїх дітей.
     Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам'ять вперто вертає усіх назад. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганську землю. 15 лютого - день, коли ті, хто вижив, згадують тих, хто загинув . І як добре , що воїни – афганці мають можливість зібратися, поговорити про своє, поділитися спогадами про « чужу» війну.
     Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря. І скільки б ми не поверталися до тих днів, встановлюючи нові і нові факти, змінюючи цифри, все переоцінюючи , істина залишається одна – незмінно житиме пам'ять про Афганістан.